Чи необхідні Церкві реформи? – Думка що до «10 тез для ПЦУ»

 

Ознайомившись з так званими «10-ма тезами для Православної Церкви України», першим, що спало на думку – «слава Богу, що тільки 10, а не 95», тобто «95 тез Лютера», написаних проти католицької церкви на поч. XVI ст. стосовно покаяння та індульгенції. Проте, мабуть кожен християнин чи священик, що бажає покращення духовного життя Церкви, зауваживши великі розбіжності між реальністю та викладеного в тезах, опираючись на основні принципи авторів: «готовність до критики і самокритики», приділить увагу цим «пропозиціям».

Очевидно, «до нових звершень» авторів 10-ти тез спонукало отримання Томосу про автокефалію ПЦУ, називаючи це початком «Епохи нових ризиків та можливостей». При цьому вживаються такі узагальнювальні заклики, як: «Стати всім для всіх», стати «Сілью для світу», в іншому випадку, нагадується про ризик підміни «Божого кесаревим», «відвернення від церкви» тощо. З приведеного контексту можна зрозуміти, що духовний стан Православної Церкви України знаходиться, по суті, в жалюгідному стані та на основі цього пропонується допомога у «наближенні до євангельських істин». То ж розглянемо ці «тези» одну за одною:

У пункті (1) говориться про те, що необхідна «справжня соборність», цим самим Церква звинувачується в тому, що «соборність» є фальшивою. При цьому, розуміння авторів що до «соборності», вочевидь є далеким від православного вчення, а ствердження, що віряни виключені з більшості церковних процесів не пояснює, з яких саме процесів. Бо головними процесами церковного життя, від яких без сумніву ніхто не виключений — є літургія, сповідь та причастя, таїнство хрещення, спільна молитва тощо. А на прикладі переходів парафій від УПЦ МП до ПЦУ, наочно показано, що віряни практично кожної громади мають можливість впливати на своє парафіяльне життя, навіть якщо це рішення не сходиться з волею настоятеля чи вищої ієрархії. Також не зрозуміло, яким чином сучасне поняття «децентралізація» зможе допомогти чи здолати «жорстку ієрархічність», яка наче «панує між вірянами та духовенством з часів самодержавства». Слід зауважити, що ієрархічна структура церкви не з часів самодержавства існує, а з самого початку: були апостоли, пресвітери, диякони, віряни та навіть на небі, існує ієрархічність небесних чинів. При чому маючи різні ролі та відповідальність, завжди зберігається гідність, про яку і йдеться в цьому пункті.

У пункті (2) говориться про недоліки самого парафіяльного життя, зі звинуваченням у замкнутості та у недостатній «взаємовідповідальності єпископа, священика, диякона і вірян, прийнятті та заохоченні міжпарафіяльних рухів» – знову ж таки, досить не конкретно. Таке ствердження не відповідає дійсності, оскільки на справді, існує безліч православних братств та і самі парафії в Україні досить активні у всіх напрямках життя, наскільки дозволяють ресурси тої чи іншої громади. Отже, тут можна покращувати, але нема що змінювати.

У пункті (3), що до «залучення вірян», йдеться про критику що до Церкви у практиці виконання треб, вказуючи на необхідність катехизації. При тім, що ставлення вірян до хрещення, вінчання та інших треб, як до «ритуальних послуг», скоріше пов’язано не з Церквою, а з самим станом неуцерковленої частини суспільства, що потребує часу на відновлення від комуністичного періоду. Бо, насправді, практично кожен єпископ чи священик, кожна громада — роблять все можливе та неможливе, щоби донести до людей головний сенс виконання таїнств та церковного життя. І в цьому моменті, не приводиться конкретики, який саме «позитивний досвід помісних церков» слід взяти до уваги та на якій основі повинно відбуватися «переосмислення членства»

У пункті (4) йдеться про необхідність перекладу богослужінь українською мовою, не зважаючи, що на даний момент, переклади існують в якісному та досить повному обсязі. А також, мова йде про необхідність відновлення «розуміння Літургії та всього богослужіння, зберігши повноту смислу та адаптувавши її до сприйняття сучасною людиною, відроджуючи українські літургійні традиції..». При чому, яким чином це зробити, ніяких ідей, бо закликається до активних пошуків, «як зробити Літургію більш зрозумілою для людей». Сьогоднішня літургійна практика Церкви налічує понад 16 століть, все ж якщо не дивлячись на переклад богослужінь зрозумілою мовою та наявність багатьох тлумачень, літургія не є зрозумілою тій чи іншій людині, то причина не в формі богослужіння, а у відсутності віри та бажання розуміти. В цьому випадку, як не підлаштовуй богослужіння на сучасний лад, чи музикою чи танцями чи може рок-концертами, чи ще якими розважаннями, малоймовірно, що від цього зросте віра та покращиться сприйняття літургії.

У пункті (5) говориться про необхідність «Посилення Христоцентричності та відновлення біблійної свідомості Церкви» та необхідність «нової євангелізації». По при тім, що Церкві цим вказується на наче втрачену «біблійну свідомість», ствердженню, що наче «замість вивчення Біблії, у багатьох вірян знаходяться повчання різних ченців і старців, міфологічні уявлення і забобони та елементи, що доходять до ритуалізму, або ж і гіпертрофована етнографічна, патріотична, або культурна складова» – слід заперечити. За винятком «міфологічних уявлень» чи «забобонів», що не мають нічого спільного з Церквою, саме ті віряни, котрі прислухаються до повчань ченців та духовних наставників діючої Церкви, що керуються як біблією так і власним духовним досвідом християнського життя, як правило, в першу чергу читають біблію. Але в додаток, мають живих наставників, живуть реальним церковним життям, а не лише книжним та «буквою закону». А так звані, етнографічна чи патріотична, чи культурна складові, є важливими складовими не лише Церкви, а будь якого суспільства.

Пункт (6) містить в собі досить вагомі логічні суперечності. Бо з одного боку говориться, що Церква має «відігравати активну роль у суспільних процесах і дискусіях на всіх рівнях», а отже і в стосунках з державною владою, а водночас — вимагається «Відмова від … церковно-державних відносин, та від будь-якої симфонії візантійського чи західного типу» з наведенням прикладу, що Церква має відігравати роль «Заступника і Посередника у діалозі між державою і суспільством заради підтримки усіх громадян, їх захисту від насильства і репресій». Ідеальним українським прикладом такої позиції – приводиться роль Церкви на Майдані. Цим же прикладом підтверджується, що сучасна Церква в Україні відіграє саме цю бажану роль та займає саме цю позицію, при тім, що «свідчення про Царство Боже, про Його Правду, а не про минуще світу цього» – було, є і завжди буде основною діяльністю Церкви. Яким би не був єпископ чи священик особисто, кожен з них проповідує Царство Боже за кожним богослужінням, а також багато з духовенства та вірян, свідчать про нього своїм особистим життям та вірою. Стосунки з державою та суспільством в загальному, як би це не презентувалося, завжди буде другорядною функцією Церкви.То в чому ж тоді претензії? Дивним також назвав би заклик «вчитися жити у Христі, починаючи із семінарій та академій», знаючи, що рівень та можливості духовної освіти Православної Церкви України, як і «прагнення до «життя у Христі» тих що навчаються, в цілому, знаходиться на відносно дуже високому рівні.

У пункті (7) йдеться про необхідність «прозорості, підзвітності, єдності в різноманітності та представництва всього церковного народу». Водночас з цим, йдеться про те, що «Церква, яка також є суспільним інститутом», потребує підзвітності та відкритості по суті перед всім суспільством. Цим самим, робиться спроба підкорити церкву всім і кожному, зробивши її прозорою для кожного громадянина, належить хто до Церкви чи ні. Також звертається увага на очікування «Чітких правил», «можливості виборності духовенства», «справедливого церковного суду» та «переосмислення ролі єпископів як люблячих пастирів!», що мають сприяти «наближенню до істини». – По при тім всім, що всі вище згадані пункти вже сторіччями відпрацьовані. Щоправда, стосовно «ролі єпископів» – це тема, що не є однозначною, але якщо ця роль і потребує перегляду, то глобального і переважно стосовно практики чи деяких нюансів, оскільки згідно з правилами та вченню православної чи то католицької церкви, єпископи несуть саме те служіння, яке для них призначене Церквою.

Пункт (8) – стосується соціального служіння Церкви суспільству, що хоч і не являється первинним призначенням діяльності Церкви, все ж по факту на сьогодні, це служіння Православна Церква виконує найкращим чином. Наочним прикладом цьому є активність Церкви в соціальному, волонтерському та капеланському напрямку під час війни на сході України, а це не поодинокі випадки. Питання про «зміну акцентів у розподілі бюджету», мабуть взагалі не доречне, бо кожна громада вирішує це самостійно. Можливо, доцільною є ідея «взаємопідтримки парафій, мирян і духовенства, зокрема допомагати бідним парафіям та духовенству за рахунок багатших» – але тут знову ж таки, це є чисто матеріальним та фінансовим питанням, що залежить від рішення кожної громади індивідуально, не є централіованим та мало стосується духовного життя церкви. Також дивує заклик до принципу «менше пишних будівель, ближче до людей». Бо це аж ніяк не відповідає українській православній традиції, яка потребує відповідної форми вшанування Бога та храму Божого, в якому звершуються Богослужіння та в якому люди поєднуються один з одним та з Богом в спільній молитві.

Пункт (9) – що до потреби «Реформи церковної освіти» взагалі дивує, бо можливість її отримати є практично необмеженою. На сьогодні, Православна Церква України має достатньо «освідчених проповідників слова Божого» та «сильних лідерів». А вибір як стаціонарного так і заочного духовного навчання – є в Україні досить багатий, при чому навіть безкоштовно…

І останній пункт (10), стосується міжправославного та міжконфесійного діалогу. Тут, якщо уважніше поцікавитися, то можна дізнатися, що Українська Православна Церква, завжди вела і без сумніву продовжуватиме ці діалоги. В цьому моменті не конкретизовано, яку саме «ворожу риторику та антагонізм» Українська Церква має залишити та стосовно кого? А також не вказано, які церкви «апостольської традиції» маються на увазі, з якими необхідне відновлення «єдності у Євхаристії».

Загальне враження від прочитаного, що ці тези складені кимось, хто далекий від реального стану речей та скоріш поверхово знайомий з окремими фрагментами, ніж з тонкощами життя всієї Церкви. Можливо тому, жодний з єпископів Православної Церкви України не підтримав ці 10 пропозицій. І це стосується не лише православної Церкви. Закордонний досвід на прикладі Католицької чи протестантських Церков показує, що які б реформи не проводилися що до літургічного життя чи то соціального, кількість вірян рік за роком все зменшується, храми все більше пустіють та виставляються на продаж. Це пов’язано із загальним станом сучасного суспільства по всьому світі.

Якщо би спробувати підібрати слово що до охарактеризування цих «тез», то підійшло б мабуть слово – «здивували». Тобто, «що здивували, то здивували!». А якщо б виразити коротко у двох словах, то можливо підійшов би більш точний фразеологізм – «ведмежа послуга».

Подібні спроби, практично зі сторони пропонувати реформи, посягають, по суті, на суверенітет Церкви, що живе не лише за статутом юридичної особи, але, в першу чергу, керується як євангельськими заповідями, так і апостольськими правилами та правилами вселенських соборів. А також, правилами, що традиційно склалися за час після останнього вселенського собору.

Можливо, найкращою тезою в цьому напрямку було б сприяння поглибленню міжконфесійного діалогу за для об’єднання церков. Тому саму ідею, що Церкві потрібні реформи та краща інтеграція до сучасного суспільства, вартує підтримати, проте в цих 10-ти тезах, на жаль, не вбачається реалістичних думок, що були б корисними Православній Церкві України.

Як висновок на завершення можна підкреслити, що якщо вже критикувати Церкву, то слід це робити, зважаючи на весь 2-х тисячолітній досвід та на сучасний стан суспільства, пропонуючи конкретні та конструктивні рішення, що знаходили б позитивний резонанс, починаючи від вірян і закінчуючи священиками та єпископами. А поки їх нема на горизонті, то доречно нагадати про те, що все, що відбувається в Церкві, у всі віки, збудовувалося на вірі в Христа Ісуса, як Сина Божого та вірі в непохитності Його Церкви. Бо саме на цій вірі, як на скелі, Господь збудував Церкву свою «..і сили адові не переможуть її…» ( Матв.16:18)

Прот. о.ВолодимирЧайка

Фото з Вікіпедії