Проголошення автокефалії УПЦ. Реальний стан що до надання томосу

Президентом України Петром Олексійовичем Порошенко була названа дата проголошення (28 липня):  «Ми молимося, щоб до 1030-ї річниці Хрещення України-Руси святим рівноапостольним князем Володимиром, Господь дарував нам цей Томос». Очікування поки, на жаль, не справдилося.

Чому так сталося та в чому причини відтермінування?

Пояснення в основному обмежуються тим, що процедура складна, бо справді потребує узгодження з усіма помісними церквами, але головне, що вона все ж розпочата. Досить передчасно також поширювалася інформація, наче томос про автокефалію вже готовий чи написаний. Передчасно, бо як би був готовим, то не було б перешкод його офіційно оголосити, а раз є затримка, то існують перешкоди цій готовності. Несправджені очікування, як правило, розчаровують та засмучують, але не в цьому випадку, бо віряни не «впали духом», скоріше, ще більше зміцніли цим прагненням, створення та визнання своєї Єдиної Помісної Православної Церкви. Про це свідчать як активність церков так і держави в спільних молитвах та хресній ході в Києві та по всій Україні 27-28 липня цього року.

Також подають надії запевнення святійшого Патріарха Філарета, що «Томос буде надано вже в цьому році». Все ж причини відтермінування слід би розглянути детальніше, а їх декілька: це юридичні причини, адміністративні, політичні та духовні.

Юридичні перешкоди

Вагомі правові перешкоди присутні як в напрямку церковно-канонічному так і на державному рівні.

Перешкоди в церковно-правовому напрямку збудовані історично на неканонічних діях канонічних церков. Сам факт того, що Київ, який був початком Хрещення Київської Русі, але досі не має своєї помісної церкви, що була б записана в диптиху православних церков, свідчить про це.

Тим часом, територія Київської Русі змінилася та не існує в початковому виді. Але і Константинополь вже не існує як імперія з 1453-го року та навіть назва не збереглася, зараз це турецьке місто Стамбул. Все ж, зберігся вселенський почесний статус Церкви Константинопольської, як Матері-Церкви, не дивлячись на відносно невелику кількість вірян. Але чому не зберігся почесний статус Київської Церкви як Церкви-Матері для всієї Русі, в тому числі і сьогоднішньої Російської Церкви, і навіть помісної Польської Православної Церкви, не зважаючи на багатомільйонну паству вірян та 1030 років православного Християнства на території сучасної України? – Це запитання було б мабуть доречним задати Його Всесвятійшеству, Вселенському Патріарху Константинопольському.

Не малозначною перешкодою також є факт створення іллюзії чи обману, методом запевнення українців в тому, що у них вже наче є своя кононічна УПЦ, хоч і в складі РПЦ, в той же час – на міжнародному рівні –  її не існує, бо офіційною числиться лише російська в списку (диптиху) православних Церков світу.

Для надання статусу незалежності Українській Православній Церкві, необхідно спершу виправлення канонічних помилок, що склалися історично, тобто відновлена  честь Київського Престолу. В наслідок цього, Українська Православна Церква повинна займати місце перед Російською Православною Церквою в Диптиху православних церков, бо сучасна Російська церква походить від Київської, тобто від території сучасної України. Щоби цього досягти та відновити справедливий юридичний статус для Київської, тобто Української Православної Церкви, Вселенському Патріарху без сумніву потрібно буде запастися сміливістю та мудрістю, щоби подолати опір з боку РПЦ, але також іншим помісним православним церквам, як і набратися терпіння вірянам Української Церкви, для відстоювання свого права, бути рівноправною частиною світового православ*я.

Вселенський Патріарх неодноразово заявляв, що Київська митрополія є його канонічною територією, від якої Константинопольська Церква наче ніколи не відмовлялася, тож розглянемо питання територіальне в юридичному аспекті. Якщо Константинопольська Церква досі носить титул вже давно неіснуючої імперії та і надалі претендує на свою історичну територію, то і колишній Київській Митрополії, що найменше, мусить бути поверненим титул: „Київська і Всієї Русі», тобто території, що існувала на час Київської Русі. Враховуючи 1030-річну історію Християнства, УПЦ належить статус Патріархату. Але як кажуть, «мати право та добитися цього права – це різні речі. Німецькою це звучить: „Recht haben und Recht bekommen  – sind zwei verschiedene Dinge“. То ж є невирішені задачі, над рішенням яких має працювати також все православ*я, бо що воно вартуватиме, якщо будуватиметься на неправді та залишить подібні історичні помилки не вирішеними.

Юридичні перешкоди на державному рівні

По при всі зусилля українського уряду та парламенту, підтримати ідею створення Єдиної Української Помісної Православної Церкви, з метою об’єднання українців та звільнення від впливу РПЦ, що самі по собі є дуже позитивними для України, випускається з уваги важливий момент, а саме – держава допускає юридичне існування назви Української Православної Церкви, що підпорядкована Російській Церкві. Цим самим створюється ілюзія, що в Україні юридично наче вже існує «канонічна Українська Православна Церква» та іншої не може бути. На основі цього факту існування УПЦ МП, також легалізовано ексклюзивне користування Святинями Української Землі: Києво-Печерської Лаври та Почаївської Лаври, а також усіх інших церковних споруд чи земель, переданих у свій час державою православній церкві.

Вірний шлях подолання цього конфлікту повинен пролягати на державному рівні, тим більше якщо це, згідно словам Президента Петра Порошенко, “є прямою загрозою національної безпеки”. Оскільки УПЦ МП адміністративно підпорядкована “Першому Єпископу” іншої держави,  то така церква не мала б юридичного права претендувати на назву «Українська». І лише держава чи суд можуть зобов*язати сьогоднішню УПЦ, перейменуватися на «РПЦ в Україні», чи « Екзархат РПЦ в Україні». В чому порушуються закони України чи права громадян, мусять розібратися юристи, а якщо закони не чіткі, то вдосконалити в цьому напрямку, щоби українці знали – якщо Церква називається українська, то вона справді має початок в Україні, якщо російська – значить в Росії.

Очікувані надії, що на підставі томосу можна буде заставити УПЦ МП перейменуватися – є мало ймовірними в Україні, як демократичній державі, або ж вони справді можуть спричинити неспокій, як це і сталося після надання томосу про автокефалію Польській Православній Церкві. Надання Томосу помісній церкві, є чисто церковним актом, та не може бути використаним юридичною підставою, щоби на державному рівні змінити статус УПЦ МП. Також це означало б, перекласти відповідальність за можливі наслідки цього конфлікту на Вселенського Патріарха, який без сумніву усвідомлює весь  ризик. Тож рішення цієї проблеми не є простим.

Отже, юридична помилка полягає в назві УПЦ МП, що забезпечує цій церкві немалозначні привілегії в Україні та повинна бути спершу вирішена на державному рівні.

Перешкоди адміністративного характеру

Як відомо, канонічність православних Церков має два аспекти: 1. – це стосовно питань віри та 2. – стосовно питань адміністративних підпорядкувань. Про це в статті (німецькою мовою): https://ukrainian-church.de/ist-die-ukrainische-orthodoxe-kirche-des-patriarchates-von-kiew-unkanonisch/

Стосовно питань віри, з боку світового православ’я, не повинно бути претензій що до Українських Церков, чи то УПЦ КП чи УАПЦ, бо молимося Єдиному Богу Отцю, ” Нероздільній Трійці поклоняємося”, ісповідуємо Сина Божого та Духа святого, маємо одні Таїнства та ісповідуємо один “Символ Віри” тощо. Але стосовно адміністративних підпорядкувань України як території, то на даний момент на це претендують дві Церкви: це РПЦ, що історично є Церквою-Донькою, отже безпідставно, та Константинопольська Православна Церква (Вселенський Патріархат) , що історично являється Церквою-Матір’ю для Києва – є підстави але малоймовірне їх втілення в життя.

Також одною з адміністративних перешкод для всього православ*я загалом є те, що Вселенський Патріархат мав би опікуватися громадами усіх православних церков, що знаходяться за межами своєї канонічної тереторії, тобто за кордоном в діаспорі, а цього, на жаль, не дотримується жодна помісна церква. Кожна помісна православна церква створює за межами своєї канонічної території свої власні парафії, цим самим порушуючи адміністративний аспект православних канонів, порушуючи єдність та мир. У випадку надання Томосу, усі закордонні парафії Українських Церков повинні б автоматично перейти під юрисдикцію Вселенського Патріарха з центром в Стамбулі  (Туреччина). Але чи цього бажатимуть усі Українці за кордоном  – є питанням також не однозначним. Виконання цього правила є адміністративно необхідним, але й можливим лише за умов, якщо усі помісні православні церкви будуть цього дотримуватися.

Процедура надання автокефалії розпочата, а це означає, що є над чим працювати, бо є ще “нерозв*язані задачі”. Статус незалежності рано чи пізно може бути наданий у виді Архієпископії, або Митрополії, або Патріархії, від цього і залежить місце честі в списку церков. Для Української Православної Церкви, юридично можливим варіантом є лише статус «Патріархат».  Архієпископія не може розглядатися, бо це не відповідає масштабам України, а також, усі митрополити та архиєпископи, що є на даний момент в Україні, мусили б бути зведеними до нижчого ступеня єпископів, за винятком одного та “першого архиєпископа”. Митрополія також не варіант, бо Митрополія вже була, а так як донька Київської церкви – РПЦ має статус Патріархату, то Українській Православній Церкві – тим більше це є належним.

Політичні перешкоди

Не дивлячись на те, що церква відділена від держави в своєму керуванні, вона є частиною держави, тобто кожен вірянин є громадянином і чим більша церква – тим більша можливість політичного впливу на стан держави, як і навпаки. А оскільки православна Церква вчить терпінню, смиренню, любові навіть до ворогів, то вона, по суті, та в кращому випадку, робить найкращий внесок до моральних цінностей будь якої держави. На територію України, на прикладі Криму та Донбасу претендує Росія. Також не малозначним є факт стосунків Росії та Туреччини, яка хоч є і мусульманською державою, але історично, також центром колишньої Константинопольської імперії, тобто місцем сучасної кафедри Вселенського Патріархату, від яког, на разі, залежить надання томосу. Таким же чином, стосунки церкви та держави впливають на кожну помісну православну церкву, як позитивно так і негативно.

Як подолати ці перешкоди? – Політичні перешкоди можна подолати лише дипломатичним шляхом та, спершу,  усунувши духовні перешкоди.

Духовні перешкоди, в  чому їх суть?

Вони полягають в тому, що духовність церковна, на сьогодні, в більшій мірі підпорядкована земним потребам, а отже – тимчасовим, смертним. Не прагнення слідувати Христу, пошукам «Царства Божого і правди Його» панує в помісних церквах, а, на жаль, переважно жадоба влади над народами та територіями. Якщо ж духовність в осередку Церкви Христової ослабла, то поза осередком церковним – знайти її тим більше буде не реальним. На цій підставі, ми повинні особливо бути на сторожі Церкви та нашої православної віри, які би проблеми нас не відволікали та не розділяли, як писав Апостол Римлянам:

«Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?…….. ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім! (Рим. 8:35-39)

А стосовно належності до певного патріархату чи якого єпископа, ось що казали святі апостоли:

« Бо коли хто каже: Я ж Павлів, а інший: Я Аполлосів, то чи ж ви не тілесні? (1 до Коринтян 3:4)

Адміністративні підпорядкування повинні нести другорядний характер. А в питаннях визнання першості над територіями не повинен забуватися Той, Хто є засновником та Головою Нашої Святої Соборної та Апостольської Церкви – сам Господь Ісус Христос. Бо навіть у відношенні неправославних християн, тобто тих що не є з нами в євхаристичному єднанні, але слідують Христовим заповідям, дав нам Господь наступну настанову:

«Обізвався до нього Іван: Учителю, ми бачили одного чоловіка, який з нами не ходить, що виганяє Ім’ям Твоїм демонів; і ми заборонили йому, бо він із нами не ходить. А Ісус відказав: Не забороняйте йому, бо немає такого, що Ім’ям Моїм чудо зробив би, і зміг би небаром лихословити Мене. Хто бо не супроти нас, той за нас.» (Від Марка 9:38-40)

То ж в цьому сенс єднання, у визнанні Ісуса Христа Сином Божим: «Кажу ж вам: Кожного, хто перед людьми Мене визнає, того визнає й Син Людський перед Анголами Божими.» (Від Луки 12:8)

content_dsc_8707

Отже, те, що досі світове православ’я, через політичні, адміністративні та чисто земні аспекти не визнає міліони українських християн як рівних у Христі, свідчить про тяжкий стан духовності в світі загалом. Бо як можуть собі позволити православні християни сучасної Туреччини, яких є декілька тисяч, не визнавати православних християн сучасної України, яких є декілька міліонів? І це не єдине запитання що дивує.

Отримавши визнання адміністративно, помісна церква наче стає незалежною, але водночас – стає залежною від усіх решту помісних церков та перебуватиме в євхаристичному єднанні в тому числі з тою церквою, від якої бажала бути незалежною, тобто РПЦ, церквою, що на сьогодні підтримує «країну агресора».То чи являється автокефалія справді незалежністю та що дасть проголошення томосу українцям реально? – На це питання можна відповісти, якщо будуть усунені основні перешкоди, в першу чергу духовні, потім юридичні а потім вже адміністративні, в іншому випадку, відповідь має мало шансів на позитивний результат.

Слід памятати, що Хрещення Київської Русі  – являється історичним фактом, який не можна оскаржити. Це як хрещення людини, яке ніколи не скасовується. Український народ є православним вже 1030 років, а це означає – Церква існувала помісно, вона справді є. Маючи багатомільйонну церковну громаду, Україна, на справді, не є залежною від визнання інших помісних церков, що на даний момент основане більше на територіальних претензіях, ніж на духовних принципах. Церква повинна в першу працювати в напрямку досягнення безпосередньої мети Церкви Христової – єднанню з Богом. В Україні Християнство реальне та численне, тому є чим пишатися.

Висновки

Томос про автокефалію, тобто адміністративну незалежність Української Православної Церкви обов’язково буде наданим. Важливо лише, щоби ціна автокефалії не мала негативних  наслідків для духовності вірян, як і для самої держави в цілому. Бо за ситуацією в Україні спостерігає увесь світ, а особливо, стосовно єдності православних церков, ці події цікавлять та непокоять весь Християнський Світ. Запит про надання томосу про автокефалію Українському православ’ю також спричинив появу офіційних заяв з боку РПЦ у виді ультиматиму, тобто у виді реальної загрози єдності світового православ’я. Але чи можна уникнути такого конфлікту? – без сумніву можна.

Що до реальних кроків, як для України так і для всього православного світу, то в першу чергу, необхідне подолання внутрішнього юридичного конфлікту в Україні через легалізовану назву УПЦ що належить до іншої держави. Після чого необхідне продовження діалогу з константинопольським Патріархом стосовно визнання, але на історичних правах Київської Митрополії, що включає також територію Росії, Польщі, тощо. В цьому є шанс на  компроміс стосовно історичних помилок. Тоб то, на приклад,  Київська Церква, як Матір-Церква, визнає РПЦ, що історично самовільно відділилася і була навіть довгий час також не визнаною, а РПЦ та інші помісні Церкви – визнають та повертають честь Київського Престолу. Лише такого плану юридичне формулювання Томосу, дасть Україні справжню свободу.

content_dsc_8686

Єднаючись в молитві та з Божою допомогою, усвідомлюючи свою тисячолітню духовну спадщину, що бере початок в Києві через Хрещення, принесену на цю землю рівноапостольним Князем Володимиром, а ще на 1000 років раніше – апостолом Андрієм Первозванним, український народ в стані подолати ці перешкоди та відстояти своє право серед помісних церков. При цьому також слід пам’ятати те, що належність до «Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви» визначається аспектом віри, а не адміністративною канонічністю.

Прот.ВолодимирЧайка

© Усі права захищені

Посилання на фото: www.cerkva.info