Канонічний статус Української Київської Православної Церкви в Німеччині та Європі і Митрополита Володимира (Чайки)
Ця сторінка містить офіційну позицію Української Київської Православної Церкви в Німеччині та Європі (УКПЦ) щодо історичної тяглості її спільноти, переходу до самокерованості та рішень Установчого Собору 12–13 жовтня 2024 року. Тут викладено богословські й канонічні підстави, на яких ґрунтується наше церковне саморозуміння, а також наведено історичні документи та офіційні матеріали.
Оцінки окремих церковних структур можуть відрізнятися від нашої позиції. Ми вважаємо важливим відкрито представити власну аргументацію, її історичні підстави й документи, за якими читач може самостійно ознайомитися з перебігом подій.
1. Історична спадкоємність: Від Митрополії до Деканату
Українська Київська Православна Церква в Європі є прямою спадкоємицею структур, заснованих на початку 1990-х років. Історичним фундаментом нашої юрисдикції є рішення Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка), який глибоко розумів потреби української діаспори. Саме він надав Томос про автономію Митрополії Західної Європи, закарбувавши канонічну необхідність самокерованої структури як місії для українців за кордоном.
Наприкінці 1990-х років, після трагічної смерті Патріарха Володимира перший очільник місії був відсторонений і разом з усім єпископатом відійшов від Київського Патріархату. Митрополія Західної Європи та Канади була переведена в статус «Німецького деканату».
Сучасний розвиток Церкви нерозривно пов’язаний з працею о. Володимира (Чайки). З 2003 року він ніс служіння як настоятель парафії в Кельні, з 2010 року виконував обов’язки заступника декана, а у 2019–2021 роках офіційно обіймав посаду Декана Європи та Німецького деканату, зберігаючи його офіційний юридичний статус у ФРН.
2. Канонічна криза та відновлення автономії (2019–2021 рр.)
У 2019 році після надання Томосу про автокефалію Православній Церкві України питання церковного життя української діаспори стало особливо гострим. Томос закріпив обмеження діяльності ПЦУ за межами України відповідно до прийнятого в ньому розуміння юрисдикційних повноважень Константинопольського патріархату. Наша Церква не вважає, що саме включення таких положень до Томосу встановлює беззаперечне право зовнішнього церковного центру на адміністративну владу над українськими православними громадами в Європі. Водночас ми визнаємо факт існування ПЦУ як окремої церковної структури, що діє відповідно до прийнятого нею устрою. Ця обставина не означає, що її юрисдикція автоматично поширюється на нашу спільноту.
Після участі в процесі створення ПЦУ почесний патріарх Філарет виступив за відновлення УПЦ Київського Патріархату, зокрема обґрунтовуючи це необхідністю духовної опіки над українцями за кордоном. Для наших парафій це питання мало особливе значення, оскільки саме служіння українській діаспорі було однією з основних підстав, на які спиралися претензії на подальше існування Київського Патріархату поза межами України.
Однак рішення самої ПЦУ щодо становища Філарета поступово ускладнили цю ситуацію. 24 червня 2019 року її Синод позбавив його прав і обов’язків, пов’язаних з управлінням Київською єпархією, а в лютому 2020 року встановив його становище як архієрея на спокої. Ми не розглядаємо ці рішення як акти юрисдикційної влади над нашою Церквою. Проте вони мають значення для оцінювання власних претензій Філарета на керівництво українськими парафіями в Європі: він більше не мав адміністративних повноважень у тій церковній структурі, з якою був пов’язаний, тоді як наша спільнота не визнавала її юрисдикції над собою.
Таким чином, українські парафії в Європі опинилися в ситуації, коли жоден із центрів, що претендували на визначення їхнього церковного устрою, не забезпечував належної й послідовної пастирської відповідальності. ПЦУ діяла в межах умов Томосу, які не передбачали створення нею окремої української юрисдикції в Європі, тоді як колишній Київський Патріархат не мав дієвого й узгодженого церковного керівництва, здатного гарантувати повноцінне служіння нашим громадам.
Саме за таких обставин 21 січня 2021 року Загальні збори Німецького деканату ухвалили рішення про перехід до самокерованості. Це було не довільне проголошення нового статусу, а відповідь на кризу церковного управління та необхідність зберегти історичну тяглість, юридичну правоздатність і пастирське служіння українській спільноті в Європі.
Подальші події підтвердили глибину цієї суперечності. 2 лютого 2022 року Синод ПЦУ заборонив Філарету здійснювати хіротонії та не визнав єпископами осіб, яких він іменував єпископами. Ми наводимо це рішення не як визначення статусу нашої Церкви з боку ПЦУ, а як документальне свідчення становища Філарета та його оточення в межах тієї церковної системи, з якою вони були пов’язані.
Попри це, Філарет і його оточення продовжували заявляти про свої повноваження щодо нашої спільноти, не забезпечуючи їй повноцінної пастирської опіки. За таких обставин сама претензія на керівництво діаспорою втрачала свою переконливість: вона вже не відповідала ані реальному становищу цього церковного центру, ані потребам наших парафій. Коли ж після конференції та Установчого Собору 2024 року представники цього оточення проголосили рішення проти нашої Церкви, ми не могли визнати за ними права ухвалювати обов’язкові для нас церковні постанови. Вони не перебували в нашому церковному управлінні й не мали визнаної нами юрисдикційної компетенції щодо нашої спільноти.
Тому наша позиція полягає не в тому, що рішення однієї структури автоматично визначає долю іншої. Ми розрізняємо церковний статус кожної сторони в межах її власного устрою та право вимагати підпорядкування від іншої церковної спільноти. Саме на цьому розрізненні ґрунтується наше розуміння самокерованості й рішення відновити повноцінне ієрархічне життя у відповідь на реальну пастирську потребу.
Після того як ПЦУ остаточно відправила Філарета на спокій та наклала заборони на його “єпископат”. Подальші рішення ПЦУ щодо почесного патріарха Філарета та “єпископів”, які його підтримували, ще більше загострили церковну невизначеність. Для європейських парафій подальше перебування під керівництвом ізольованої та неканонічної структури стало юридично і практично неможливим. Паства опинилася під загрозою повної духовної ізоляції.
Діючи на підставі найвищого церковного принципу Ікономії (Oikonomia) та керуючись 34-м Апостольським правилом, 21 січня 2021 року Загальні збори Німецького деканату ухвалили рішення про розрив з нелегітимними структурами в Києві та перехід на засади повної канонічної автономії. Це рішення зберегло юридичний статус організації у ФРН та де-факто відновило первісне бачення Патріарха Володимира (Романюка). Стосунки з почесним патріархом Філаретом на спокої та його поминання на літургіях здійснювалося з того моменту винятково з поваги як до колишнього очільника УПЦ КП.
3. Установчий Собор 2024 року, відновлення ієрархії та повернення до статусу митрополії.
12–13 жовтня 2024 року в Німеччині відбувся Установчий Собор Української Київської Православної Церкви. Собор констатував повну канонічну незалежність Церкви та нагальну пастирську необхідність відновлення повноцінної ієрархії.
З дотриманням вимог православного канонічного права та збереженням безперервного апостольського наступництва, Предстоятелем Церкви було обрано та висвячено Митрополита Володимира (Чайку).
4. Київська Церква та межі юрисдикційної влади: наше богословське розуміння
Українська Київська Православна Церква в Німеччині та Європі розуміє церковний суверенітет як відповідальність місцевої церковної спільноти за власне євхаристійне, ієрархічне та пастирське життя. Ця позиція ґрунтується на нашому прочитанні історії Київської митрополії, канонічного Передання та соборної природи Православної Церкви.
Ми шануємо історичне значення Константинопольського престолу, однак не вважаємо, що першість честі сама собою надає право універсальної адміністративної влади над іншими місцевими Церквами, їхніми територіями та церковними спільнотами в діаспорі. У нашому розумінні першість має здійснюватися як служіння єдності, координація та соборна відповідальність, а не як право власності на інші Церкви.
Місійне походження, історичні зв’язки та взаємна пошана не означають безстрокового адміністративного підпорядкування. Київська церковна традиція має власну історію, відповідальність і суб’єктність. Тому ми розрізняємо повагу до Константинопольської кафедри та згоду з претензією на універсальну юрисдикцію. Докладніше це богословсько-історичне обґрунтування викладено в нашій статті «Візантійські нотиції та статус Київської Церкви: деконструкція імперського міфу».
5. Самокерованість Церкви та межі зовнішніх адміністративних рішень
Самокерованість Української Київської Православної Церкви в Німеччині та Європі не виникла з довільного рішення окремої групи духовенства або внаслідок простого проголошення незалежності. Її історичні підстави сягають 1993–1994 років, коли за Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка) було закладено канонічні та організаційні основи автономної Митрополії Західної Європи та Канади. Надалі церковна структура зазнавала організаційних змін, проте її юридична, історична та духовна тяглість у Німеччині зберігалася. Зміна організаційної форми сама собою не означала припинення існування церковної спільноти, її історії чи пастирської відповідальності.
Наприкінці 2010-х років зміни в українському церковному середовищі, суперечності навколо подальшого устрою колишнього Київського патріархату та обмеження можливостей повноцінної пастирської опіки українців за кордоном поставили нашу спільноту перед необхідністю визначити власне церковне майбутнє. У цих обставинах питання полягало не в тому, чи може місцева громада за власним бажанням створити собі новий статус, а в тому, хто мав належну церковну компетенцію здійснювати управління нашою спільнотою та кому вона могла довірити відповідальність за своє подальше життя.
За нашим переконанням, на той час не існувало дієвої та легітимної церковної інстанції, яка могла б на належних для нашої спільноти підставах здійснювати таке управління. Колишнє керівництво, повноваження якого були пов’язані з попередньою церковною структурою, не могло зберігати необмежену владу над духовенством і громадами лише на підставі колишнього адміністративного зв’язку. Тому рішення Загальних зборів у Кельні 21 січня 2021 року ми розуміємо як відповідальне впорядкування церковного життя в умовах кризи управління, а не як довільне створення нової церковної реальності.
Цей принцип має значення і для оцінювання заяв та рішень інших церковних структур. Церковна компетенція не виникає автоматично з географічного сусідства, представницького статусу, колегіального об’єднання або належності до певної конфесії. Щоб ухвалювати обов’язкові рішення щодо ієрархії, духовенства та внутрішнього устрою конкретної Церкви, необхідні відповідні канонічні підстави й реальні відносини церковної юрисдикції. Саме тому ми не визнаємо за структурами, під юрисдикцією яких наша спільнота не перебуває, права накладати на наше духовенство обов’язкові для нас церковні заборони або визначати внутрішній устрій нашої Церкви.
Це стосується як окремих колишніх церковних керівних органів, так і представницьких об’єднань, які не мають безпосередньої юрисдикційної влади над нашою спільнотою. Сам факт участі в таких об’єднаннях або їхнє прагнення представляти православне середовище певної країни не наділяє їх автоматичним правом ухвалювати рішення щодо всіх православних церковних спільнот, які перебувають на цій території. Так само церковні структури іншої конфесійної традиції можуть висловлювати власні погляди, застереження чи оцінки, але такі висловлювання не стають через це канонічними рішеннями щодо православної спільноти, яка не перебуває під їхньою церковною владою.
Отже, необхідно розрізняти право висловити оцінку та право ухвалити рішення, обов’язкове для іншої церковної спільноти. Публічна заява може відображати позицію її авторів, однак не створює юрисдикції там, де немає належних церковних підстав для її здійснення. Відмова іншої структури визнавати певну спільноту також не наділяє її саму новими повноваженнями над цією спільнотою. Зовнішня оцінка не може замінити собою доказ існування відповідної юрисдикційної компетенції.
Рішення про самокерованість 2021 року, а згодом Установчий Собор 12–13 жовтня 2024 року стали послідовними етапами впорядкування церковного життя нашої спільноти. Собор відновив повноцінний ієрархічний устрій, спираючись на історичну тяглість, апостольське наступництво, соборну відповідальність і принцип ікономії милосердя в умовах надзвичайної пастирської потреби. Ми не розглядаємо ці рішення як привілей, що надає нам владу над іншими Церквами. Вони визначають нашу відповідальність за власну спільноту, її євхаристійне життя та духовну опіку над українцями в Німеччині й Європі.
Ми відкрито викладаємо цю позицію, оскільки вважаємо, що питання церковного статусу мають розглядатися на підставі історичних документів, реальних обставин, канонічної аргументації та богословського розуміння природи Церкви. Водночас жодна адміністративна оцінка не повинна автоматично підміняти собою всі ці виміри. Наша мета полягає не в тому, щоб заперечувати право інших структур мати власні погляди, а в тому, щоб чітко визначити межі їхньої компетенції щодо нашої спільноти та пояснити підстави, на яких ми здійснюємо власне церковне служіння.
Коротке резюме (Summary)
Українська Київська Православна Церква в Німеччині та Європі викладає власне розуміння історичної тяглості, самокерованості та рішень Установчого Собору 12–13 жовтня 2024 року. Позиція Церкви спирається на історичні документи, апостольське наступництво, соборну відповідальність і принцип ікономії милосердя. Окрему увагу приділено богословському розумінню суверенітету Київської Церкви та меж зовнішніх адміністративних рішень, які не визнаються обов’язковими для її внутрішнього управління.
Митрополит Володимир (Чайка) є Першоієрархом Української Київської Православної Церкви в Німеччині та Європі. Його було обрано на Установчому Соборі 12 жовтня 2024 року, а архієрейська хіротонія відбулася 13 жовтня 2024 року. УКПЦ обґрунтовує свою історичну тяглість Томосом про автономію Митрополії Західної Європи та Канади від 20 березня 1994 року, подальшим існуванням церковної спільноти й збереженням її юридичної організації в Німеччині, рішенням про самокерованість від 21 січня 2021 року та рішеннями Установчого Собору 2024 року.
За офіційною позицією УКПЦ, митрополит Володимир є законно обраним і чинним Першоієрархом її самокерованої церковної структури. Церква не визнає обов’язковими для свого внутрішнього управління заборони, видані структурами, юрисдикційну компетенцію яких щодо УКПЦ вона не визнає. Своє служіння Церква здійснює, керуючись Євангелієм, канонічним Переданням Православної Церкви, принципом ікономії милосердя та законодавством Федеративної Республіки Німеччина.